Слово до батьків
Двадцять років тому, коли я приїхала до праці, як редактор українського часопису «Сівач» до Стемфорду, КТ, найбільше, що мене вразило, то асиміляція дітей з українських родин, які щойно прибували з України. Невдовзі і мій наймолодший, 13-тилітній тоді син, почав також більше розмовляти англійською, аніж українською. Це розривало душу.
Поділилась ідеєю створення української школи з тодішним парохом катедри св, Володимира о. Іваном Терлецьким Він пообіцяв всіма силами сприяти. Запропонував подивитись приміщення монастиря сестер Непорочного Зачаття Діви Марії, де є готові класні кімнати з партами, дошками на стіні, бо колись тут була дівоча школа. Хоч потім, нам було нелегко співділити ці приміщення з чотирма старенькими монахинями, які жили на першому поверсі, і кожен звук чи крок дітей їх турбував. Але це було потім. І ми це пройшли, зберегаючи добрі відносини.
А тоді, три мами: Леся Коростенська, Неля Стельмах і я почали збирати дітей. Українська громада у Стемфорді була ще невеликою. На 1 вересня 2000 року до школи записалось 25 дітей різного віку. Неля працювала з молодшими школярами, а я для старших учнів викладала українську мову і літературу, історію і культуру. На допомогу прийшла моя сусідка-подруга, дружина художника Івана Міцика, Ліда, яка у Києві була адвокатом, а тут, щоб підтримати добру справу, згодилась стати вчителькою географії. І як музичного керівника, запросили ми Ольгу Савчук, яка й понині навчає Стемфордських дітей співу.
Ми всі готові були стати волонтерами. Бо на початках ніяких коштів не було. За порадою Лесі Коростенської, яка працювала у Стемфордській філії Кредитної Спілки (СУМА) Йонкерс, звернулась до Голови Спілки п. Козіцького. Він, як великий українець, зразу ж виділив $1,000. Перед самим відкриттям школи, пан з попередньої еміграції, Любомир Курилко знайшов мене, і сказав, вручаючи чек на $500: «Це дуже важливо, зберегти ваших дітей для української громади, вчити їх української мови, плекати в них український дух». Він не мав ані дітей, ані онуків шкільного віку. Невдовзі, $500 пожертвував ще один пан, який жив у Йонкерсі, де його діти ходили до школи, нині покійний, Стефан Гованський, він очолював тоді організацію Лемків Америки.
Вже давно, як я переїхала зі Стемфорду на Статен Айленд, виїхала в Україну Ліда, працює в медичній галузі Неля, вона тоді єдина була з педагогічною освітою. А Стемфордська школа українознавства стала однією з найбільших в Америці. Кілька років тому на її базі молодша генерація відкрила щоденнй дитячий садочок. Цього року, це вже окрема структура – розбудувались, розвиваються, і вже діти тих наших перших учнів стають вихованцями українського садочку. Закладені 20 років тому підвалини виявились міцними.
Розказую цю історію, як приклад для розуміння, наскільки, важливою є підтримка у започаткуванні і розвиватку української школи у новій країні нашого поселення.
Можу додати ще один приклад, як до цього ж Стемфорду у 1933 році, в час великої кризи, малоосвідчені емігранти першої української хвилі, з’їхалися з усіх кінців Америки, на відкриття вищої української школи, яка постала з їх , важко зароблених. коштів-пожертв. Вони вже тоді розуміли важливість виховання української еліти. Десятитисячна хода українців з вокзалу пройшла містом до місця, де сьогодні є Колегія-семінарія, український музей, бібліотека – Український релігійній і культурний центр. Пізніше, після Другої світової війни тут здубував освіту Патріярх УГКЦ Любомир Гузар, Владика Василь Лостен, та багато інших єпископів, священиків нашої Церкви.
Четверта хвиля еміграції не будує церков, культурних центрів – це зробили українці 2-ої, 3-ої хвилі еміграці. Наша хвиля більше налаштована на допомогу Україні, і в цьому дуже важлива наша місія. Але, не менш важливо. зберегти наших дітей, щоб вони пам’ятали, якого вони роду і народу і, цілком можливо, що хтось із них стане таким знаменитим, як колишній емігрант Блашеніший Любомир Гузар, або син емігрантів Митрополит Борис Гудзяк, чи спричиниться до розбудови Української держави та української справи у світі.
Маю велику пошану до батьків, які приводять дітей в українські школи, як до свідомих українців, котрі хочуть зберегти і передати найбільший скарб своїм дітям – культурні цінності, мову, знання про своє коріння.
Наша школа у Брукліні наймолодша серед її посестер в Америці. Вона постала чотири роки тому у найбільш російськомовній частині Нью-Йорку, де живе нині велика українська спільнота.
Спільнота, яка тільки формується, гуртується довкола української церкви, української школи. Не маючи тут ніякої української власності, ми знаходимо порозуміння з римо-католиками, іншими конфесіями, у яких орендуємо приміщення, щоб навчати і навчатись.
П’ять уроків з кваліфікованими учителями коштує родині $20 за одну суботу. Це менше, як $5 за урок, а з оплати за другу і третю дитину іще менше. В умовах, які склалися сьогодні у зв’язку з пандемією короновірусу, ми всі змушені навчитися жити, працювати по-новому. Наша школа першою серед усіх, що належать до Шкільної Ради Америки розпочала дистанційне навчання. Я ще раз переконалася, який високопрофесійний у нас вчительський колектив, наскільки сповнений кожен із 15 наших викладачів-вихователів відповідальністю і любов’ю до дітей.
З початку поточного навчального року, думала, що будемо набирати дітей тільки з 5-ти років, як це роблять усі інші школи. Але батьки просили за трьох- і чотирьохрічних діток, багато з яких мають братиків і сестричок в старших класах. Ми прийняли трьох нових вчителів-вихователів, які з великим ентузіазмом приступили до роботи. Вони показали наскільки творчо, цікаво можна працювати з найменшенькими.
В надії на те, що ми знову повернемось до праці, як це було раніше, чи за будь яких інших умов, хочеться зберегти цей колектив і всіх наших розумних школяриків довкола них.
У цьому році ми маємо перших чотирьох випускників. Іспити у них прийматимемо не тільки ми, а і наш дорадник, інспектор від Шкільної Ради. Наші вчителі працюють з матуристами не рахуючись з часом. Можете уявити собі, як ми хвилюємось разом з ними, щоб показати достойний рівень знань. Переконана, невдовзі, вони зможуть з вдячністю Вам і з гордістю за себе сказати: «Я закінчив, закінчила школу українознавства», а колись захочуть привести сюди і своїх дітей. Час біжить швидко.
Тому прошу, батьків, не нарікайте, не шукайте причин відступу, а допомагайте і співпрацюйте з нами. Ми так, як і Ви, хочемо всього якнайкращого для Ваших дітей. Вони і, наші діти, якими гордимось, і колись, ще більше будемо гордитись! Бо вони Українці!
З повагою,
Мирослава Роздольська,