Він був і є пророком у своїй Вітчизні

Україна знову в огні. В епіцентрі глобальних протиріч між Росією, США, Європою. Чи не перетруть нас як державу ці жорна?

Чи зуміємо зберегти себе як єдиний народ, монолітна нація?

Як протистояти цим випробуванням і викликам сучасності?

В чому шукати об’єднавчі фактори, які б консолідували територіально, соціально, ідеологічно розшароване суспільство?

У пошуках відповідей на ці питання наші погляди звертаються до духовних поводирів.

Попереду всіх тут стоїть Шевченко — звитяжний повстанець проти гноблення; рядовий солдат ненависної царської армії, в якій змушений був служити без ротації 10 років; «апостол правди і науки» — він був і є пророком у своїй Вітчизні.

Він, 200-літній, досі живий. І стоїть пліч-о-пліч iз нами, живими. Заглядає кожному в душу.

Говорить із кожним із нас: надихає, закликає, попереджає, усовіщає, втішає, співчуває, присоромлює, глузує, кепкує, гнівається, кляне, — але завжди каже нам, своїм нащадкам, батьківську «Святу Правду».

Якою б гіркою вона кому не була. Дослухаємось до цієї пророчої Правди. Подивимось на себе його очима.

«Бо москалі — чужі люде…»

Роблять лихо з вами».

 

А ми що?

 

Боронили російську мову замість того, щоб захищати свою.

 

Забули, що наші брати ототожнюють свою мову зі своєю територією: там, де звучить російська мова, там, по-їхньому, мають бути і російські землі.

 

Тож і відбирають потихеньку не свою нашу земельку.

«…один козак із міліона свинопасів»

Найголовніше, чому вчить духовний Батько, — це любити Україну. Він звертається до кожного, хто носить український паспорт, хто народився на цій землі і в неї піде:

 

«Свою Україну любіть. / Любіть її… / Во время люте. / В останню тяжкую минуту / За неї Господа моліть».

 

І дійсно, без синівської любові до своєї Вітчизни безбатченки навіть не варті високого звання Людини.

 

«Тяжко-важко в світі жити / Сироті без роду» — пташина любить своє гніздо. І його захищає… Цю аксіому проголошують сотні мислителів і до Шевченка, і після нього.

 

«Хто не любить своєї країни, нічого любити вже не може», — каже геніальний англієць Джордж  Байрон.

 

«Той, хто в біді кидає свій народ, стає його ворогом», — підкреслює геніальний киргиз Чингiз Айтматов. Та чомусь цю істину не кожен носить у своєму серці. Століття рабства даються взнаки. Українців народжується багато, та стають Українцями не всі.

 

Тому Шевченко звертається з повагою до кожного українця, який має національну гідність і самоповагу: «Найшовсь-таки один козак / Із міліона свинопасів».

 

Шевченкові соромно

 

«Німії, подлії раби!» ми. Часто не маємо власної гідності, байдужі Соромимося свого українства, запобігаємо перед чужим, тож і почуваємось ніби; «І ми не ми, і я не я».

 

Великий Тарас потерпав від того, що упосліджена дорога йому мова рідного народу. Мова — душа народу. «Ну що б, здавалося, слова… / Слова та голос — більш нічого, / А серце б’ється — ожива, як їх почує!».

 

Своєю мовою кожен народ ідентифікує себе перед світом. Зникає мова — зникає народ. Це спостерігаємо сьогодні у білорусів. Будуючи державу, ми забули чомусь, що єдина нація формується в надрах держави на базі єдиної державної мови.

 

Той, хто виокремлює якийсь особливий російськомовний український патріотизм, — дещо лукавить. Півень співає по-своєму, а шпак по-своєму, навіть живучи в одному подвір’ї. Так розпорядився Бог, поділивши людей за мовною ознакою.

 

Шевченко жив в епоху, коли українцям затуляли рота валуєвськими та емськими самодержавними указами. А що б наш Великий Українець сказав тепер, не знайшовши у кіосках жодної української газети. Хто українцям затуляє рота зараз?

 

Виступаючи проти асиміляцій, Тарас Шевченко вірив, що «Наша пісня, наша слава / Не вмре, не загине». «Дастьбі… Колись будем / По-своєму глаголать». Бо «Не вмирає душа наша…». Тож і ми колись «… возвеличимо на диво / І розум наш і наш язик».

Україну кожен iз нас мав би ототожнювати з матір’ю. Мати — це для кожного святе.

Але чомусь забувається Шевченкова пересторога: «…хто матір забуває, того Бог карає».

Щоб згадали вони, «…чиїх батьків, чиї діти», щоб пили «…з московської чаші московську отруту», не піддавалися брехливій путінській пропаганді.

«…оживе добра слава,  слава України»

«Рядовой Оренбургского линейного №5-го батальона Шевченко», який має 10 років солдатської вислуги, звертається і до бійців АТО, які воюють на сході: «Сини мої, сини мої! / На ту Україну / Дивіться: ви за неї / Й я за неї гину».

 

Будучи європейцем, Людиною планетарного виміру, він вчить не замикатися в своєму, вузьконаціональному. Він закликає нас учитись — всьому загальнолюдському. Щоб не почуватися у Європі хуторянами. «Якби ви вчились так як треба, / То й мудрість би була своя». То ж — «І чужому научайтесь, / Й свого не цурайтесь». «

 

Вчіться прискіпливо «Не минайте ані титли, / Ніжетії коми». Знати  свою мову, літературу, історію… це найперша ознака освіченої людини. Тут варто б взято приклад і з самого Шевченка, який самоосвітою досяг вершин світової культури.

 

Наш великий Пророк був оптимістом. Вірив, що «Діла добрих оновляться, / Діла злих згинуть». «…оживе добра слава, / Слава України». Мріючи про незалежну Україну, Шевченко бачив, якої шкоди українській справі завдає пристосуванство, роз’єднаність.

Тарас Шевченко акумулював у собі всі одвічні мрії думки і прагнення свого народу. Він тепер для нас й дотепер дзеркало, в якому ми бачимо самі себе — з усіма вадами, зморшками, шрамами. Його творчість віддзеркалює кожного з нас. Він iз нами завжди поруч у смутку і в радощах.

 

Він возвеличив нас, колись «…малих отих рабів німих!» на першому Майдані в 2004 році. Він молився за нас на Майдані у 2014-му: «Встань же, Боже, поможи / Нам встать на ката знову».

 

Він ніколи не сумнівався в нашій перемозі: «Борітеся — проборете, / Вам Бог помагає».

 

Великий Кобзар вірить, що збудуємо — таки сильну квітучу державу і матимемо свого «Вашингтона з новим і праведним законом». Тож будьмо!

 

Василь Сокур

Кандидат історичних наук